„Дещо“ про Параджанова (режисера, людину і байопік) і „дещо“ про Довженка (у вигляді кіностудії його імені) — у невимушеній розмові зРоманом Гургеновичем Балаяном. Майстром, якого сам Сергій Йосипович назвав своїм учнем. Режисером, який уболіває вже багато років за долю рідної студії.
— Романе Гургеновичу, як вам „Параджанов“, який у лапках? У вигляді художнього фільму?
— Гадаю, що для тих, хто не знав Параджанова, це цілком прийнятний фільм. Я ж не можу детально говорити на цю тему.
— Чому?
— Тому що у мене є давній принцип: про колег, про їхні роботи публічно — ніколи і нічого. У невимушеній ромові, в кафе чи ресторані, ми можемо чесно і відверто обмінюватися між собою думками. Але публічна оцінка колег у ЗМІ — це не до мене.
— Проте саме ви спочатку й були одним з „ідеологів“ нового фільму про Параджанова. Саме вам спало на думку — запросити на головну роль Сержа Аведікяна. Людину, дуже схожу на Сергія Йосиповича.
— Так, звісно. Я й не заперечую. Серж Аведікян — чудовий французький кінорежисер, актор, продюсер і сценарист вірменського походження. І народився він у Єревані.
У нього неймовірно цікава доля. Його батьки, які народились у Франції, виявилися репатрійованими до Радянського Союзу… І вже там у 1955-му з’явився Серж. Він талановита людина. Безперечно, є зовнішня схожість із Параджановим.
— Я не прошу вас цей фільм коментувати, рецензувати, славити чи знеславлювати. У мене запитання — безвідносно до прем’єри — про ваше персональне творче бачення особистості Параджанова в художньому кіно. Хоч би хто його зняв. Хоч Незнайко на Місяці.
— На мій погляд, особистість Параджанова, весь масштаб цієї особистості, передбачає в художньому кіно не лінію документа, хроніки, байопіку, а щось інше.
— Що ж?
— Фантасмагорію! Чому? Тому що сам Параджанов був неймовірним вигадником. Фантазером. У високому сенсі творчим провокатором, який створював навколо себе не один світ, а безліч строкатих, яскравих, химерних, естетських світів.
Знову ж таки, якщо ми говоримо про той час, про феномен „Тіней забутих предків“, то, безперечно, треба віддавати належне й особистості кінооператора, котрий зняв картину — Юрія Іллєнка.
…Я взагалі передбачав зовсім іншу назву. Не „Параджанов“, а „Коханець краси“. Адже розповідь про Параджанова — це не лише споглядання краси, це ще й життя всередині неї. Це відображення краси в кожному кадрі — „Тіней…“, „Кольору граната“, інших картин. Щоправда, Серж Аведікян сказав мені, що „Коханець краси“ неправильно або двозначно звучатиме французькою… Можливо. Але я пам’ятаю, як великий Антоніоні, коли дивився „Колір граната“, із захопленням казав: „Є фільми, які я не можу зрозуміти до кінця. Але краса, закладена в них, вражає неймовірно“.
Краса у творчості Сергія Параджанова має свої закони, свою територію, свою „біографію“. Сам Параджанов навіть ображався, коли я йому казав, що, його картину „Колір граната“ можна показувати хоч із кінця, хоч із середини, хоч перевертом. І в цьому її феноменальність! Тому що ця людина творила красу, вона була її бранцем. І звідси, можливо, всі її тріумфи й трагедії.
— Романе Гургеновичу, знову ж таки абстрагуючись від кінопрем’єри, крізь призму фантазійного сприйняття запитаю вас: хто з великих кіносвіту цього міг би й посмів би максимально втілити на екрані і особистість, і художній світ Параджанова? Хто? Пазоліні вже нема. Вісконті — теж. Фелліні — далеко.
— Емір Кустуріца.
— А може, все ж таки Педро Альмодовар? З усією своєю карнавальністю, красивою порочністю, нестримністю мелодраматизму і трагізму?
— Кустуріца більш вільний на екрані, аніж навіть талановитий Альмодовар. Подивившись його „Андеграунд“, я зрозумів: байдуже, про що ти знімаєш, байдуже, які об’єкти і сюжети в кадрі, а важливо, яке повітря ти створюєш у своїй картині. Так от у Кустуріци є дух свободи. Є зухвала свобода, що не знає меж. Мені здавалося, що Кустуріца знімав, що хотів, а не те, що міг, і що йому дозволяли. У нього є якесь нестримне прагнення розширювати і навіть розбивати рамки несвободи в кіно. І цим він мені творчо близький. Хоча сам я, в чому часто зізнаюся, закінчив свою „офіційну“ режисерську діяльність ще 1987-го фільмом „Філер“. Доти були, включаючи „Філер“, фільми про долю інтелігенції, „Польоти уві сні і наяву“ зокрема, „Бережи мене, мій талісман“. І після „Філера“ було ще кілька картин. Але екранізація оповідання Серафимовича, з якої я майже нічого не взяв у „Філері“ для екранної історії, в певному сенсі підвела для мене риску…
— Фантазуємо далі. Якби сам Сергій Йосипович знімав про себе художній фільм, який жанр ми отримали б на виході?
— Гадаю, це була б пантоміма. Короткий метр. Можливо, кілька короткометражних фільмів. Дещо з цих символів, властивих йому самому, є і в „Кольорі граната“. Вода, вітер, вогонь, дощ. Стихії. Гра стихій. Оскільки стихією був він сам.
— Нехай вас не бентежить моє вигадливе визначення „параджаноманія“, але вона справді помітна. Вона хмарою накриває наш культурний соціум, народжуючи нові міфи про режисера, нові сюжети та проекти про нього.
— Тому що, кажучи сучасною мовою, це вже бренд. Це ж була надзвичайно яскрава особистість. Тарковський, наприклад, — інтроверт. Навколо нього менше карнавалу, вигадки, стихії. А Параджанов — екстраверт, піднесений до куба. Він високо ширяв у своїх творчих емпіреях, але іноді низько летів над землею, не усвідомлюючи, що в житті є небезпеки і реальні загрози. Він дивувався: „Мене посадять?“ — „Тебе, Сергійку, тебе…“. Він не міг у це повірити. Він в одній особі — і ангел, і блудний син кінематографа. До „Тіней…“, хоч би що казали, у нього суціль погані фільми. „Перший хлопець“ тощо. А коли художник Юрій Якутович познайомив його з Карпатами, коли проза Коцюбинського відкрила йому ці місця, він зрозумів, що йому потрібно… До речі, Кустуріца вважає, що „Тіні забутих предків“ — це найкращий фільм світу. Звикнувши до статусу шедевра цього фільму, вже навіть не помічають, який там віртуозний монтаж! Французи захоплено писали, що це кіноопера. А всі вважають, що це етнокартина. Але „Тіні“, з того моменту, коли загинула Марічка, виходять на зовсім інший рівень осмислення людини і її взаємин із природою і власною долею. Безперечно, це фільм, де всі чудово грають — Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова…
— Романе Гургеновичу, пам’ятаєте у своєму житті титр „Кінець фільму“, тобто останню свою зустріч із Параджановим?
— Остання наша зустріч була на прем’єрі фільму „Філер“ у Тбілісі. Коли він вийшов на сцену і почав ганьбити мій фільм. При цьому всі грузини хвалили. Сам же Сергій казав присутнім, що Балаян — його учень: „Ромо, я кидаю тобі білу рукавичку“. Йому не подобалося у фільмі те, що подобалося всім. І він казав, що, мовляв, у мене на екрані рухаються два інваліди на візках, і звучить арія Надіра з опери „Шукачі перлів“, герой тікає з натовпу, а за ним шпик, руда дівчина слухає грамофон… Параджанов: „Це все нісенітниця. У тебе один із робітників мав нести грамофон!“. Тобто він по-своєму бачив і переосмислював кожен епізод.
У 1990 році, коли я був у Парижі, дуже хотів зайти до нього в лікарню. Мені по телефону сказали, що він спить, і його не можна турбувати. Виявилося, що й на другий день він спить. Тому що дали сильнодіючі ліки. А вже через якийсь час мене покликали до телевізора, а там кадри з його фільму… Виявилося, що Сергій вже помер. І помер уві сні. Його везли з Парижа до Єревана — в сидячому положенні, оскільки це був не медичний літак.
Так, ви маєте рацію, уявляю, що буде коїтися наступного року навколо його ювілею і півстолітньої дати „Тіней забутих предків“. Гадаю, не тільки Київ, Москва, Єреван і Тбілісі відзначатимуть це, а й Рим, і Париж. При цьому дуже багато людей так і не зрозуміють його картин.
Утім, досі ж є речі, недоступні нам у великому кіно. І тільки тому, що ми не хочемо до них наблизитися. От є великі фільми. І є велике кіно. Параджанов зняв великий фільм і творив всередині свого великого кіно.
— Сергій Йосипович, як відомо, із 1949 року почав працювати на київській кіностудії імені Довженка. Спочатку, щоправда, асистентом. Потім був ВДІК. Згодом він зняв малопомітні документальні та художні фільми в Україні. 50 років тому тут з’явилися „Тіні…“. І 50 років по тому думаєш, що „тіні“ ці давно зникли опівдні. Студія тепер нагадує територію „привидів“. Вибачте, якщо когось образив цим порівнянням. Взагалі, чи є у цієї студії якісь перспективи? Чи її свідомо хочуть знецінити, збанкрутити, пустити „під сокиру“ знаменитий сад, а на цьому місці понабудовувати бізнес-центри?
— Перспективи поки жодної. Можна було б оглядатися на досвід „Мосфільму“, що існує як успішне підприємство. Але „Мосфільм“ конкурентоспроможний. Він не отримує грошей від держави. Це вже як бізнес-структура. Вони живуть за рахунок надання послуг — звукоцеху, павільйонів. Свого часу здогадалися швидко кинути гроші на реконструкцію. Що стосується студії Довженка, то вона все ж таки має статус національної. На таких же правах, як Національна опера або деякі національні драматичні театри. Я переконаний, що в бюджеті, який виділяється на кіногалузь, Національна студія повинна мати свою квоту. Скажімо, на держзамовлення. І це не обов’язково мають бути сценарії, пропоновані Держкіно, а сама студія. Приватний продюсер теж може прийти сюди, створювати свій продукт. І в цьому є перевага. Бо навіть якщо продюсеру вчасно не надійшли кошти на виробництво, то за рахунок внутрішніх ресурсів на студії Довженка можна буде продовжувати роботу. Я не закликаю грати в якісь великі держзамовлення. Але на рік їх має бути не менш ніж п’ять. Дебюти молодих повинні обов’язково проходити через студію імені Довженка. Адже знімали ж тут молоді хлопці. Часом вони зупинялися, оскільки були затримки з фінансуванням, але студія все одно їм допомагала.
Повторюся, з виділених бюджетних коштів на кіногалузь Національна студія імені Олександра Довженка повинна мати свою квоту. Держзамовлення. Сьогодні, окрім однієї короткометражки, в рамках держзамовлення на студії нічого не знімається!
— На продовження цієї „непараджановської“ теми… Я знаю, що на студії гряде зміна керівництва. Як це може позначитися на майбутньому студійців? Що, хочуть поставити якогось чергового „свого“, а потім довести до банкрутства і рубати?
— Сьогодні, справді, стоїть питання зміни керівництва. Хоча я вважаю, що Ігор Ставчанський був нормальним керівником, відповідальною людиною. Колектив студії, всі цехи вирішили запропонувати Мінкульту на посаду директора свою кандидатуру.
— Хто це?
— Це кінорежисер Лесь Янчук. Він уже попрацював і продюсером. Добре розуміється на виробництві. Знає студійних людей, цехи, стан справ, потреби кіновиробництва.
— Ви щиро впевнені, що Янчук чи будь-який інший новопризначений зможе ефективно змінити цю патову ситуацію, і незабаром студія народить нові „Тіні…“ або інший шедевр?
— В Академії мистецтв я недавно попросив для ознайомлення документи щодо польської і французької моделі кіноосвіти і кіновиробництва. І хочу, щоб ми запропонували керівництву Міністерства культури, Держкіно своє бачення і розуміння ситуації. І шляхи її розв’язання. Хто нам заважає використовувати найкращі міжнародні напрацювання, технології, схеми?..
— Мабуть, у нас ефективна в кінобізнесі тільки одна схема, на яку скаржаться в інтерв’ю нашій газеті навіть зарубіжні режисери-продюсери… І ця схема — „от „отката“ до рассвета“.
— А хто нам заважає домагатися досягнення чесних і прозорих форм кіновиробництва і кінобізнесу? Хто заважає привчати глядача до вітчизняного кіно в прокаті? У цьому плані, щоправда, останнім часом є зрушення. Скажімо, вже у жовтні в кінотеатральній демонстрації відразу кілька вітчизняних фільмів.
— От цікаво… Не рік і не два ваша студія Довженка здає павільйони „Інтеру“, іншим каналам. У цей час уряд виділяє вагомі кошти на кіногалузь. А там, на Довженка, сидять, мовчать, чекають біля моря погоди. Чи, може, вже справді там нікому знімати? І цю студію потрібно розформувати?
— Є багато проблем і всередині, і навколо. І в підходах до студії (до її життєдіяльності) як з боку Держкіно, так і Спілки кінематографістів. Моя головна пропозиція — з метою оздоровлення ситуації — створити на студії такий собі „довженколенд“. Тобто здати українським продюсерам студійні приміщення за мінімальними цінами. Нехай це будуть приватні продюсери, які завгодно. Але нехай вони сюди прийдуть, нехай сюди прийдуть режисери, і ми принаймні відновимо атмосферу творчого колегіального спілкування. І це спілкування раптом допоможе акумулювати якісь нові ідеї.
Часом і мені, коли прихожу на порожню студію, нема кого вислухати — що погано, що добре. Тим часом, ми можемо всередині цієї студії спілкуватися і щось створювати, а не писати листи одне на одного.
— На адресу нашої редакції часто приходять послання від різних кінематографістів на предмет того, що здійснюється якась свідома політика ігнорування державних студій. Мовляв, гроші йдуть „приватникам“, серед яких є гідні і шановані. Але справді, в чому тут логіка — довести до банкрутства, а потім на щось перетворити?
— Щоб побудувати нове, все ж таки потрібно звертатися до досвіду попередників. І потім, є нерозуміння державних органів, що таке кіно. А це одна з форм інтеграції у світ, до Європейського Союзу зокрема. Одне з першочергових завдань щодо цієї студії — її оснащення. Її необхідно технічно переобладнати, аби згодом вона могла адекватно співпрацювати з кіновиробником.
— Колись-то, і ви про це знаєте, були не тільки розмови, а й ризики — забудувати студійну територію новими будинками тощо. Сьогодні ці ризики реальні?
— Ну чому ж розмови? Називали навіть реальні прізвища тих, хто хоче купити землю, а сад Довженка прибрати. Зважаючи на все, такі загрози реальні й тепер. Не можу впевнено сказати, хто одержимий цією ідеєю… Але не зазіхнути на таку територію — для них просто ганьба. А з огляду на те, якими шаленими темпами йде хаотична забудова бізнес-висотками центру столиці, багатьох уже просто не цікавить — а хто дозволив, а хто підписав… А мене цікавить: ну як можна було зіпсувати таке місто? У цьому плані не гріх узяти приклад з Лукашенка, який дозволив новобудови тільки навколо історичного центру Мінська.
— Сьогодні в штаті студії Довженка практично нема середньої ланки режисерів, які претендували б, не тільки творчо, а й фізично, на лідерство у втіленні цікавих кінозадумів. І коли вже ми так детально говоримо про тривоги і перспективи, яких, на ваш погляд, має вжити заходів той чи інший директор (хоч би кого сюди призначили) для поетапного виправлення патової ситуації на Довженка?
— Нехай на мене навіть образяться режисери мого віку… Але мусять бути запуски молодих, мусять бути дебюти. І я говоритиму про це завжди. Тому що вболіваю за майбутнє українського кіно. І другий крок — технічне переоснащення студії. Ці два першочергових кроки — дебюти і переоснащення — і мусить зробити майбутній керівник. Інакше — доки ми сидітимемо склавши руки — вирубають сад і продадуть землю. А на цьому місці буде не „довженколенд“, а щось інше. І ви легко можете уявити, „що“.
Джерело: „Дзеркало тижня“
