35–річний Тарас Ткаченко входить до тієї групи українських кінематографістів, яким у наших несприятливих умовах усе ж вдається знімати. У режисурі він «всеїдний»: любить документалістику, працює над телевізійними фільмами, творить короткометражки. Каже, що будь–яка робота — це вже досвід. Але головне для нього — базис, школа, тому після того, як закінчив кінематографічний виш і зняв кілька робіт, пішов викладати в університеті імені Карпенка–Карого, щоб… учитися у старшого покоління викладачів. Чого ми можемо навчитися у Тараса Ткаченка — читаємо далі.
«Собачий вальс» покажуть там, де їдять собак
— Тарасе, вітаю з перемогою на Одеському кінофестивалі. Що вже зробив після того, як отримав приз за найкращий український фільм?
— Відразу після кінофестивалю поїхав на тиждень у Швейцарію — там ми знімали телефільм про Богдана Гаврилишина, професора економіки, співзасновника економічного форуму, радника з економіки всіх наших президентів.
— А що далі буде з короткометражкою «Собачий вальс». Він iще поїде на якісь кінофестивалі?
— Фільм входить у альманах «Закохані в Київ», і фестивалями ми займаємося колегіально, тобто разом вирішуємо, куди краще податися разом, а куди — послати когось одного. От у Одесі я взяв головний приз, на «Відкритій ночі» Олег Борщевський із фільмом «Рука» взяв три головні призи, з Каліфорнії приз привезла Ольга Гібелинда з фільмом «Щось». Куди ще поїде «Собачий вальс» — зараз точно не знаю, бо дедлайн конкурсних відборів на фестивалях закінчується у серпні: мій фільм розіслали десь на 15—20 фестивалів — у Європу, Азію, Північну і Південну Америки. Знаю тільки, що мене відібрали в Кореї: так що можна пожартувати, що там, де їдять собак, будуть показувати «Собачий вальс».
— Як склалася ситуація з призом у 50 тисяч гривень? Напередодні фестивалю ти казав, що якщо навіть щось виграєш, то, швидше за все, «ці сто гривень» дістануться продюсеру.
— Затис у кулачок. Іще на сцені Сергій Чліянц сказав, що ця нагорода — саме режисерові. Власне, з цим ніхто й не сперечався, адже так було визначено ще на початку нашим продюсером. Річ у тім, що я неуважно читаю контракт: там чітко написано, що всі призи і нагороди, які отримує режисер, йому й дістаються.
— У головній ролі в «Собачому вальсі» зіграла Ада Роговцева. Мабуть, гонорар такої актриси має бути чималий.
— Ада Миколаївна могла б зіграти і безкоштовно. Перш за все, їй сподобалася історія, і на роль вона погодилася ще до того, як означили суму гонорару. Акторська праця заслуговує на добру оплату: це ж постійне життя в літаках, потягах, готелях. Це циганський хліб… Коли ми знімали «Собачий вальс», був мороз 18 градусів. Я, молодий чоловік, померз там, а що вже говорити про жінку, яка відпрацювала 12 годин? Тому група намагалася створити Аді Миколаївні якомога зручніші умови. У цих обставинах я програв їй пляшку. Ми знімали по 10–12 годин, а я пообіцяв, що до п’ятої вечора закінчимо. Вона у відповідь: «Не встигнете. Закладемось на пляшку?». Я закінчив о восьмій. Ми чесно передали Аді Миколаївні програну пляшку, а вона тут же подарувала її групі. Хочу ще хоч пару теплих слів сказати про Миколу Олійника, адже саме він зіграв головну роль. Я йому дуже вдячний за те, наскільки тонко він відчув запропонований матеріал. Ада Миколаївна і Микола Олійник — старої закваски художники. Вони уміють створити атмосферу роботи й водночас атмосферу азарту і легкості. Взагалі, так зорі зійшлися, що в цьому фільмі зіграли ще й такі прекрасні українські актори, як Олександр Ігнатуша, Інна Капінос…
— Цікава ідея зробити фільм без слів. Чому актори мовчать?
— А про що їм говорити? Ці люди вже в тому віці, коли все сказано. Це внутрішня мовчанка. Навколо них суєта, щось відбувається, а герої мають спокій і впевненість у тому, що роблять. Сценарій належить Ії Мислицькій. Фільм за цим сценарієм мені запропонував зняти продюсер Володимир Хорунжий, який в iнтернеті переглянув мій фільм «Кохання до зрадливої Нуськи».
— Добре, що ви цей фільм закачали в iнтернет.
— З моїх фільмів я жоден не закачував — вони якось самі туди потрапляють. Можна було б обурюватися з приводу того, що це порушення авторських прав, але в нашій теперішній ситуації це навіть позитивно: хай крадуть, хай закачують, хай іде. На сьогодні в iнтернеті немає останньої роботи — «Собачий вальс». Але альманах «Закохані в Київ» буде в українському прокаті восени.
— На фестивалі зазначали, що приз дають молодому режисеру. У колі художників є межа, яка відділяє молодих від зрілих — 35 років. До якого віку режисери вважаються молодими?
— Думаю, десь до 45 років спокійно можна називатися молодим. А потім — відразу в пенсіонери.
Усім хочеться бути молодими: молодих люблять, дають дорогу. А хто старим дорогу дасть? Продюсер, який знімає комерційне кіно, швидше зробить ставку на молодого режисера, більш гнучкого, більш працездатного, ніж на старшого чоловіка, котрий має свої уявлення, з якими треба рахуватися. Хоча режисура насправді пізня професія — її треба вивчати після 20 років, після того, як життя потерло.
«Нове покоління режисерів динамічніше, але без багажу знань»
— Чи є хтось, кому ти заздриш?
— Я всім заздрю. Це один зi способів, щоб підштовхнути мене робити краще. Проте у нашому колі немає взаємної заздрості, яка зважає працювати. Адже поле, на якому ми стоїмо, таке маленьке, що починати на ньому воювати немає сенсу. Якщо Марина Врода перемогла в Каннi, то це краще і мені: знову заговорили про українське кіно, знову показали, що воно є.
— Тарасе, для тебе принципово не знімати реклами, кліпів?
— Я вважаю, що будь–який труд почесний. Я знімав телефільм «Право на Надію» для StarMedia. Працював на телепроекті «Україна сльозам не вірить». Багато років працював над документальними роботами разом із Василем Ілащуком: знімали фільми про Івасюка, Миколайчука, Бандеру. Я не цураюся жодної роботи, бо кожна з них дає мені корисний досвід.
— Ти режисер ігрового кіно, але часто знімаєш документальне. Чому?
— Ігрове кіно — це складна архітектурна форма, на яку треба і гроші, і зусилля більші. А документальне кіно композиційно простіше, хоча й дозволяє розповідати про такі таємниці, які в ігровому я не зможу розкрити.
— Раніше працював на телебаченні, знімав документальне кіно, а потім пішов у викладачі. Було чим поділитися?
— Спершу Василь Ілащук запросив мене своїм радником на Перший національний. Там я був більше творчим консультантам, ніж вирішував організаційні питання. А потім сталося так, що Михайло Герасимович Іллєнко позаминулого року поїхав у навколосвітнє плавання й вирішив, що в Інституті замінятиму його я — у нього на той час був третій курс, другий семестр. Узагалі, я й раніше викладав кіношникам. Якось Богдан Олексійович Жолдак запропонував читати предмет «Українська кінопроза»… Хто з українських письменників писав для кіно. Потім, коли Іллєнко повернувся, я попросився до свого педагога Бориса Івановича Савченка, який якраз набирав курс.
Старше покоління людей, які у нас викладали, відходить від справ. І комусь треба навчатися вчити. За цей час я систематизував багато речей, до яких руки не доходили, зрозумів, як не бути деспотом, як нагнути, щоб не переломити, як зрозуміти студента і вилучити раціональне зерно в тому, що іноді здається повною нісенітницею. Сьогодні у нас на курсі строго: пообіцяли, що відрахуємо частину курсу. Але тепер думаю, що мені всіх їх шкода, і боюся, що студенти цим скористаються, нікого не відрахують.
— Це правда, що раніше абітурієнти були набагато працьовитіші й готові здобувати вищу освіту, а тепер легковажні і примітивні?
— Мені здається, це байка, яку в усі часи викладачі розповідають студентам, щоб ті краще вчилися. Насправді ті, хто прийшли, дуже цікаві — вони мислять зовсім інакше, вони динамічніші, ніж ми, у них добре вихований смак, адже ми виховувалися на радянському кіно, доступ до світового кінематографа був обмежений.
Як на мене, у нас біда з другою вищою освітою, яку треба оплачувати. Це абсолютне божевілля для держави, адже без цієї умови вона могла би мати більше фахівців iз двома вищими освітами. Наприклад, я і мій однокурсник Тарас Томенко закінчили четвертий курс філологічного факультету, а п’ятий доучувалися паралельно з першим на режисурі, куди приходили люди з вищою освітою, зі знаннями, iз життєвим досвідом. А зараз на режисуру ідуть у 16–17 років, і те, що я зробив за 10 років, їм треба вкласти у п’ять.
— За що студенти знімають свої роботи? За бюджетні кошти?
— Університет частково забезпечує їх технікою, забезпечує монтажний процес, проплачує вартість дозволу на оренду, а студент бере на себе машини, харчування групи, декорації, реквізит.
— З Інституту культури і мистецтв виходять режисери, які швидше реалізовуються в кліпах, рекламі. А з університету імені Карпенка–Карого виходять художники, часто відірвані від життя. Чому?
— Я не в курсі того, як викладають в Університеті культури, тому можу говорити лише про наш виш. Педагогічна традиція в Карпенка–Карого походить від старої кіношної школи. У нас перебудовують особистість так, щоб людина могла відкрити свій творчий потенціал. Студента привчають самостійно мислити, постійно аналізувати, думати і дивитися на цей світ через призму кіно. А камери, технології — це не біда, навчишся на майданчику.
Я радий, що у наших випускників залишається творчий неспокій. Здавалося, знімають серіали, працюють на телебаченні, можна і заспокоїтися. А ні! Приходять із роботи, по ночах мучаться, придумують сценарії, несуть на конкурси. Це стосується всіх, хто закінчив наш університет.
От в Одесі пітчинг–сесію виграла Віра Яковенко, яка, знімаючи комерційні проекти, не один тиждень ночами працювала над цією роботою, не задумуючись над тим, чи дадуть гроші. Це якраз результат виховання університету.
«У нас забрали дзеркало, щоб ми не бачили себе об’єктивно»
— Державна агенція з питань кіно започаткувала конкурс на підтримку українського кіно. Ти подавався на нього?
— Обіцяють, що там усе буде чесно, але мій минулий досвід вказує на те, що цього може і не статися. Ми обережно подали дві документальні роботи про долю жінок, які жили за кордоном. Якщо нова модель запрацює, наступного року будемо думати про щось складніше.
— Як би мала діяти голова Держагентства Катерина Копилова, щоб підтримати українське кіно?
— Я не хотів би радити міністерству, там і без мене знають добре, що і як робити. І, здається, роблять. Можу лише висловити свою думку. Не треба вигадувати велосипед — варто перейняти одну з європейських моделей. Закон нібито хороший підписали, але треба, щоб він почав діяти. Наприклад, треба ввести квотування. Для цього варто визначити, що таке український національний фільм. От російський режисер знімає російський фільм в Україні, де головну роль грає Богдан Ступка. Який це фільм? Мені як українцю, він не є українським, він до мене не промовляє, не говорить моєю мовою. Він орієнтований на Росію або на Захід. Український фільм, у першу чергу, має бути знятий українськими митцями на українську тему рідною мовою — мова передає атмосферу, там має йтися про наші проблеми. Зараз Україна знімає у копродукції з іншими країнами, вкладає державні кошти, але ментальна складова там не завжди присутня.
Також мають відкрити вузькоспеціалізовані кінотеатри. Адже великий кінотеатр фізично залежить від американського кіно: там є дев’ять залів, які щотижня потрібно заповнити глядачами.
— Тоді яким, на твою думку, має бути український герой в кінематографії?
— У нас є свій менталітет, свій погляд на світ, але ми дуже необ’єктивні до себе. Від нас багато років поспiль забирали дзеркало, щоб ми не могли себе бачили об’єктивно. Це робили ті, хто розраховував на цю землю, на ресурси. Ми їм були потрібні як дикі папуаси, які щойно злізли з вишень–черешень. Сьогодні можна зустріти людей, батьки яких розмовляли українською, а вони кажуть, що немає української культури. Ми будуємо державу, ми щось робимо, а що ми робимо, хто ми є — ми погано усвідомлюємо. Або недооцінюємо, або переоцінюємо. Потрібно спокійно ставитися до себе.
Український кінематограф є, як є українська музика і література. Але нам не вистачає самоосмислення. Сьогодні кінематограф найдоступніша форма цього процесу. Щоб прочитати книжку, треба зробити зусилля над собою, а перед цим її купити. Музику треба вміти слухати. З кіно простіше: можна купити квиток і за півтори години побачити історію, яка нас змінить на краще.
ДОСЬЄ «УМ»
Тарас Ткаченко — режисер, сценарист, філолог, викладач. Народився 1976 року. Закінчив Київський національний університет ім. Шевченка (українська філологія) та КДІТМ ім. Карпенка–Карого (факультет кінематографії та телебачення, відділення режисури художнього фільму). Фільмографія: короткий метр «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи» (2002—2004, здобув перемоги на кінофестивалях «Відкрита ніч», «Кінолітопис», «Свята Анна», On the Lake, «На хвилях зачарованої Десни»), телефільм «Право на Надію» (2008), короткий метр «Собачий вальс» (2011). Спільно зі своїм однокурсником Тарасом Томенком працював над фільмами «Пересохла земля» (2001—2004) та «Ліза» (2006). У 2004–му працював над трисерійним документальним телевізійним фільмом «Іван Миколайчук. Книга життя». Викладає на факультеті кінематографії та телебачення в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка–Карого у майстерні Бориса Савченка. Продовжує знімати телефільми, документальне кіно.
Ольга Жук, „Україна Молода“