~ українська версія нижче ~
Bei Ulme35 fand die Eröffnung der Fotoausstellung „Starke Stimmen: Die Rolle ukrainischer Frauen im Leben Berlins“ sowie eine Diskussion über die Teilhabe ukrainischer geflüchteter Frauen, insbesondere von vulnerablen Gruppen, in Berlin statt.
Die Diskussion wurde von der Kuratorin der Ausstellung, Oleksandra Bienert, eröffnet und von Inga Pylypchuk moderiert. Die Veranstaltung war dem Thema der gesellschaftlichen Teilhabe ukrainischer Frauen in Berlin gewidmet – darunter queere Frauen, Frauen mit chronischen Erkrankungen und Seniorinnen und fand im Rahmen des Projektes „Teil-sein. Handlungsorientierte Teilhabe von Geflüchteten aus der Ukraine in Berlin“ statt, gefördert von der Berliner Landeszentrale für politische Bildung.
Als Gesprächsteilnehmerinnen waren eingeladen: Halyna Korniienko (Kwitne Queer e.V.), Kateryna Parfeniuk (PlusUkrDe) und Iryna Liuieva (Rondell).
In ihrem Einführungsvortrag betonte Oleksandra Bienert, dass rund 90.000 Menschen ukrainischer Herkunft in Berlin leben, von denen ein großer Teil Frauen sind. Neben ihrer Erwerbsarbeit leisten viele von ihnen umfangreiche gesellschaftliche Arbeit, die häufig unsichtbar bleibt: Sie kümmern sich um ihre Familien, unterstützen andere Geflüchtete, übersetzen und bauen Brücken zwischen Sprachen und Institutionen. Diese Tätigkeiten werden nicht immer als gesellschaftlich relevant anerkannt, obwohl sie maßgeblich Gemeinschaft und Unterstützung schaffen.
Frauen sehen sich zudem mit einer „gläsernen Decke“, Sprachbarrieren und Stereotypen konfrontiert – etwa der Abwertung ihrer Ausbildung oder der Vorstellung, dass Ukrainerinnen nur in niedrig bezahlten Jobs arbeiten könnten.
Halyna Korniienko berichtete über die Erfahrungen queerer Menschen im Ankunftszentrum Tegel, in dem zeitweise über 7.500 Ukrainer*innen lebten. Das Lager wurde ursprünglich als kurzfristige Lösung für 72 Stunden eingerichtet, entwickelte sich jedoch de facto zu einem Ort des langfristigen Aufenthalts. Menschen lebten dort teils jahrelang ohne Privatsphäre, Stabilität oder Sicherheit.
Für queere Geflüchtete bedeutete dies ein zusätzliches Maß an Verletzlichkeit. Viele konnten aus Angst vor Stigmatisierung nicht offen über ihre Identität sprechen. Trans Personen hatten keinen Zugang zu Hormontherapie, spezialisierter medizinischer Versorgung oder psychologischer Unterstützung. Fälle von Beschimpfungen, verweigerter Hilfe und Gleichgültigkeit waren sowohl unter den Bewohner*innen als auch beim Teil des Personals verbreitet.
Queere Ukrainer*innen erfuhren eine doppelte Diskriminierung – sowohl als Geflüchtete als auch als LGBTQ+-Personen. Diese Diskriminierung trat systemisch auf: bei der Wohnraumvergabe, im Gesundheitswesen und durch fehlende Mechanismen zur Reaktion auf Gewalt. Besonders schwierig war die Situation für trans Personen, die ihre Dokumente nicht entsprechend ihrer Geschlechtsidentität vorlegen konnten und dadurch den Zugang zu notwendigen Verfahren oder sozialer Unterstützung verloren.
Trotz der Versuche der Bewohner*innen, sich im Tegel zu organisieren und Einwohner*innen-Räte zu gründen, fanden diese Initiativen seitens der Lagerverwaltung keine Unterstützung. Erst nach der Verteilung der Geflüchteten auf die Bezirke entstand die Möglichkeit der Selbstorganisation – so entstanden die ersten lokalen Einwohner*innen-Räte und Kooperationen mit zivilgesellschaftlichen Initiativen.
Durch die Arbeit von CineMova e.V. in Kooperation mit Kwitne Queer e.V. und weiteren Organisationen wurden Beratungsangebote für queere Geflüchtete, Anti-Diskriminierungsmaßnahmen und Bildungsangebote zu Menschenrechten ins Leben gerufen. Ein wichtiger Teil dieser Arbeit bestand darin zu vermitteln, dass gesellschaftliche Teilhabe nicht nur Politik ist, sondern auch ein Akt der Selbstverteidigung. Halyna betonte, dass die Integration in einem neuen Land wesentlich schneller verlaufen kann, wenn die Möglichkeit zur gesellschaftlichen Teilhabe besteht.
Kateryna Parfeniuk sprach über die Bedürfnisse von Menschen, die mit HIV leben. Anfang 2022 kamen viele Ukrainer*innen ohne Therapie, ohne Krankenversicherung und ohne Informationen über das Gesundheitssystem nach Deutschland. In den ersten Monaten hatten sie keinen Zugang zu Behandlung und wussten oft nicht einmal über den Behandlungsschein Bescheid, der vor Erhalt der elektronischen Versicherungskarte medizinische Hilfe ermöglicht.
Die Organisation PlusUkrDe unterstützt beim Zugang zu Therapie, Krankenversicherung, Tests, Psychotherapie, Substitutionstherapie, bietet Schulungen für Unterkunftspersonal und Sozialarbeiter*innen an, die mit Schlüsselgruppen arbeiten – Menschen mit HIV, Drogenkonsument*innen, Sexarbeiter*innen und obdachlosen Menschen.
Die Förderung durch die Elton John AIDS Foundation, die PlusUkrDe seit Mitte 2025 erhält, ermöglichte eine Ausweitung der Angebote – von primärer und sekundärer Prävention bis zu Beratungen über Präventionsprogramme. Kateryna wies darauf hin, dass Diskriminierung weiterhin verbreitet ist – sowohl seitens einzelner Institutionen
Bericht: Noel Ravytski, Fotos: Nataliya Vernyhora
У Ulme35 16.10.2025 року відбулося відкриття фотовиставки «Сильні голоси: роль українських жінок у житті Берліна» та дискусія про громадську участь українських жінок в Берліні.
Дискусію відкрила кураторка виставки Олександра Бінерт, модерувала — Інга Пилипчук, обидві – членкині правління організації CineMova e.V., організатора заходу.
Подія була присвячена темі громадської участі українських жінок у Берліні — серед квір-людей, людей із хронічними захворюваннями та сеньорок.
Учасниці розмови: Галина Корнієнко (Kwitne Queer e.V.), Катерина Парфенюк (PlusUkrDe), Ірина Люєва (Rondell).
У своєму вступі Олександра Бінерт наголосила, що у Берліні проживає близько 90 тисяч людей українського походження, велика кількість яких — жінки. Окрім роботи, вони виконують багато суспільної праці, що часто залишається невидимою: піклуються про родини, допомагають іншим біженцям, перекладають, будують мости між мовами та інституціями. Ця діяльність не завжди визнається суспільно важливою, хоча саме вона формує підтримку й спільноти.
Жінки стикаються зі “скляною стелею”, мовними бар’єрами та стереотипами — знеціненням навчання та уявленням, що мігрантки з України можуть працювати лише на низькооплачуваних роботах.
Галина Корнієнко розповіла про досвід квір-людей у таборі Тегель, де в певний момент проживало понад 7,5 тисяч українців. Табір, створений як тимчасове рішення на 72 години, фактично став місцем довготривалого проживання. Люди жили там роками без приватності, стабільності й безпеки.
Для квір-біженців це означало окремий рівень уразливості. Багато хто не міг відкрито говорити про свою ідентичність через страх стигматизації. Транс-люди залишалися без доступу до гормональної терапії, спеціалізованої медичної допомоги й психологічної підтримки. Випадки образ, відмов у допомозі та байдужості були поширеними як з боку інших мешканців, так і з боку частини персоналу.
Квір-українці стикалися з подвійною дискримінацією — і як вимушені переселенці, так і як ЛГБТК+ люди. Ця дискримінація проявлялася системно: у розподілі житла, у медичній сфері, у відсутності механізмів реагування на насильство. Особливо складною ситуація була для транс-людей, які не могли підтвердити документи, відповідні своїй гендерній ідентичності, і через це втрачали доступ до необхідних процедур або соціальної підтримки.
Попри спроби мешканців організуватися й створити ради українців усередині Тегелю, адміністрація табору не підтримувала ці ініціативи. Тільки після розселення біженців по районах з’явилася можливість самоорганізації — саме тоді виникли перші локальні ради українців і співпраця з громадськими ініціативами.
Завдяки роботі CineMova e.V., Kwitne Queer e.V. та інших організацій почали проводитися консультації для квір-біженців, заходи з протидії дискримінації й освітні події про права людини. Важливою частиною цієї роботи стало пояснення, що участь у суспільних процесах — не лише політика, а й спосіб самозахисту. Галина наголосила в своєму виступі на те, що адаптація в новій країні може відбуватися набагато швидше, коли є можливість участі в суспільстві.
Катерина Парфенюк розповіла про потреби людей, які живуть із ВІЛ. На початку 2022 року багато українців прибули без терапії, без медичного страхування і без інформації про систему охорони здоров’я. У перші місяці вони не мали доступу до лікування і часто навіть не знали про існування документа Behandlungsschein, який дає право на медичну допомогу до отримання страхової пластикової картки.
Організація PlusUkrDe допомагає з доступом до терапії, страхування, тестування, психотерапії, замісної терапії, проводить навчання для персоналу гуртожитків і соціальних працівників, які працюють із ключовими групами — людьми з ВІЛ, наркозалежними, секс-працівниками, безхатьками.
Фінансування від Elton John AIDS Foundation дозволило розширити допомогу — від первинної та вторинної профілактики до консультацій щодо профілактичних програм. Катерина зазначила, що випадки дискримінації залишаються поширеними — і з боку окремих інституцій, і всередині самої громади, а доступ до лікування часто ускладнюється бюрократичними процедурами. Катерина поділилася власним досвідом і наголосила “Коли ти розумієш: «зі мною так не можна» — починаються реальні зміни. Я бачу далі, ніж подолання окремих барʼєри в цьому суспільстві. Я бачу, що можу бути корисною. Я можу знайти свою справу тут у Німеччині.”
Ірина Люєва розповіла про діяльність проєкту Rondell, який є підтриманий Schöneberg hilft e.V. У межах цього проєкту старші українці організовують спільну роботу — готують українські страви, розповідають про українську кухню німцям, популяризують її й проводять зустрічі для громади. Окрім того Ірина є активною в ініціативі, яка плете маскувальні сітки, виготовляє окопні свічки, теплі речі для військових. В кінці свого виступу Ірина сказала “Ми готуємо, плетемо, допомагаємо — і через це відчуваємо, що ми не тільки не втрачаємо звʼязок з Україною, а що ми потрібні“.
Завдяки цій спільноті багато людей старшого віку, які втратили друзів і звичне оточення, змогли знайти спілкування й відчуття користі. Це водночас підтримка України і спосіб залишатися активними, ділитися культурою, підтримувати одне одного й адаптуватися до нового середовища.
Під час дискусії порушувалися питання доступу до медичних і соціальних послуг, визнання специфічних потреб квір-людей, тривалого очікування на документи, проблем у спілкуванні з консультантами, переселення, адаптації та бюрократичних бар’єрів. Йшлося про те, що дискримінація й далі існує — у різних формах — але водночас з’являються ініціативи, які на це реагують.
Після виступів та питань з публіки модераторка підсумувала – “З розповідей гостей подіумі ми бачимо багато солідарності. Було б важливо, щоб з часом її ставало більше – як з боку нас, з іншими мігрантськими групами так і прийняття українців як рівних у німецькому суспільстві. Також ми побачили, що найкраще залучення людей — це участь. Коли є підтримка і розуміння, навіть невеликі зміни мають великий ефект.“
Фото: Наталія Вернигора Звіт: Ноель Равицький
